Залишення в небезпеці

Залишення в небезпеці

Залишення в небезпеці.

Залишення в небезпеці1. Завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в

небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити

заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу” або

внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без

допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний

для життя стан, –

карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

Юридическая помощь, защита

2. Ті самі дії, вчинені матір’ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані, –

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили смерть особи або інші тяжкі наслідки, –

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

Коментар до статті 135

1. Суспільна небезпека цього злочину, а також злочинів, передбачених ст. ст. 136, 137, 139 і 140, полягає у поширенні аморальної поведінки, змістом якої є

неповага до права людини на життя і безпеку, нехтування моральними і правовими нормами, що зобов’язують надавати допомогу людям, які перебувають у небезпечному для життя стані.

Залишення в небезпеці

2. Об’єктом злочину є життя і здоров’я особи.

3. Потерпілим від цього злочину є особа, яка характеризується сукупністю двох ознак.

Так, вона:

а) перебуває в небезпечному для життя стані;

б) позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану.

Небезпечний для життя стан може означати, наприклад, ситуацію, коли особа під час пожежі не може вийти із приміщення, альпініст упав у провалину і

повиснув на страховому шнурі, рибалка опинився на крижині або у воді, людина, збита автомобілем, залишилась на проїзній частині дороги.

Причини, через які особа потрапила в небезпечний для життя стан (її власна необережна чи умисна поведінка або причини об’єктивного характеру), не мають значення для кваліфікації злочину.

Малолітнім визнається особа, яка не досягла 14-річного віку, старим – особа, яка досягла 75-річного віку (але на можливість’ усвідомлення винним цього

вікового стану особи суттєво впливають не тільки фактичний вік останньої, а й зовнішній вигляд, ріст, | стан здоров’я, наявність інвалідності та інші фактичні

обставини), а хворим – інвалід, вагітна жінка, особа, яка отримала серйозні травми чи отруєна, інша особа, хворобливий стан якої встановлено

відповідними документами (медичним висновком, рішенням суду про визнання особи недієздатною внаслідок душевної хвороби або недоумства тощо} або через інші причини він є явним для винного.

Іншим безпорадним станом можуть бути визнані втрата особою свідомості, перебування її у стані наркотичного, токсичного чи тяжкого алкогольного

сп’яніння, у стані паніки, викликаної, скажімо, пожежею, повінню, зсувом, іншою стихією, або у стані, коли людина фізично не в змозі виправити

ситуацію, в якій вона опинилась (наприклад, беззбройна людина, яка знаходиться під охороною, опинилась наодинці з озброєним нападником).

Злісне невиконання батьками або опікунами встановлених законом обов’язків по догляду за особою, яка позбавлена можливості вжити заходів до

самозбереження через малолітство, душевну хворобу або недоумство, що спричинило тяжкі наслідки, за відсутності небезпечного для життя стану кваліфікується за ст.1 66.

Залишення в небезпеці – суспільно небезпечна бездіяльність

4. З об’єктивної сторони злочин полягає у суспільне небезпечній бездіяльності, що виражається у залишенні без допомоги вказаної особи.

Залишення без допомоги передбачає невжиття особою заходів, необхідних для відвернення небезпеки для життя потерпілого.

Злочин вважається закінченим з моменту ухилення від надання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, незалежно від того, наскільки ефективною могла бути така допомога.

Настання суспільне небезпечних наслідків певного характеру є підставою для кваліфікації діяння за ч. З ст. 135.

5. Суб’єкт злочину спеціальний.

Ним можуть бути лише дві категорії осіб, а саме ті, які:

1) первісно зобов’язані були піклуватися про потерпілого і мали можливість надати йому допомогу;

2) самі поставили потерпілого в небезпечний для життя стан.

Правовий обов’язок піклуватися про осіб, які знаходяться в небезпечному для життя стані, може бути обумовлений законом чи іншим нормативним актом,

а також цивільно-правовим договором (договором довічного утримання, перевезення, морського круїзу, на надання туристичних послуг або послуг із забезпечення особистої безпеки особи тощо).

Залишення в небезпеці

Законодавство України покладає відповідні обов’язки на:

а) батьків, усиновителів, прийомних батьків – піклуватися про здоров’я рідних, усиновлених чи прийомних дітей;

б) дітей – піклуватися про батьків;

в) опікунів і піклувальників – піклуватися про осіб, які перебувають під їх опікою чи піклуванням, доглядати за ними;

г) співробітників пожежної охорони, аварійних служб та працівників деяких інших професій – здійснювати рятувальні роботи і подавати першу невідкладну допомогу;

д} працівників спеціалізованих бригад постійної готовності служби екстреної медичної допомоги – надавати допомогу громадянам в екстремальних

ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо);

е) працівників міліції – незалежно від займаних посад, місцезнаходження і часу в разі звернення до них громадян із заявою чи повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці – вживати заходів для рятування людей, надавати їм допомогу;

є) членів екіпажу повітряного судна – рятувати пасажирів та надавати їм допомогу;

ж) водіїв – надавати транспортний засіб для доставки у найближчий медичний заклад осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, надавати першу медичну допомогу потерпілим внаслідок дорожньо-транспортних подій;

з) капітанів морських суден – йти в найближчий порт, якщо особа, що перебуває на борту судна, потребує невідкладної медичної допомоги, яку неможливо подати в морі;

й) працівників пошуково-рятувальних служб, створюваних у сфері туристичної діяльності, – надавати допомогу туристам і захищати їх в екстремальних ситуаціях;

к) педагогічних та науково-педагогічних працівників – захищати дітей, молодь від будь-яких форм фізичного або психічного насильства тощо.

Залишення в небезпеці

Проте, слід враховувати, що зазначене діяння тягне відповідальність за іншими статтями КК України якщо залишення без допомоги вчинене:

а) капітаном судна в разі зіткнення з іншим судном стосовно екіпажу та пасажирів останнього, а також зустрінутих у морі або на іншому водному шляху осіб, які зазнали лиха, якщо він мав можливість надати таку допомогу без серйозної небезпеки для свого судна, його екіпажу і пасажирів – за ст, 284;

б) медичними працівниками хворим – за ст. 139;

в} службовими особами, якщо відповідний правовий обов’язок лежить на них,- за ст. ст. 364 або 426.

Прикладами ситуацій, коли винний сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, є такі:

в результаті дорожньо-транспортної події з вини водія  пішоходом, пасажиром або водієм іншого транспортного засобу були отримані травми,

турист-любитель запросив знайомого піднятися в гори, де останній знепритомнів у зв’язку з захворюванням,

власник водного мотоцикла катав на ньому дитину і вони опинилися у воді далеко від берега тощо.

У випадку, коли водій транспортного засобу вчинив, скажімо, наїзд на пішохода і зник з місця події, залишивши потерпілого на проїзній частині

дороги, він має нести відповідальність за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст135 і 286.

Залишення в небезпеці – умисел

6. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом: винний усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї бездіяльності, а саме те, що

він залишає без допомоги особу, яка перебуває у небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження, те, що він

зобов’язаний піклуватися про особу і має реальну можливість надати їй допомогу, або що він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан і бажає чинити саме так.

Залишення в небезпеці – необережність

Ставлення винної особи до наслідків, передбачених ч. З ст. 135, може характеризуватися непрямим умислом або необережністю.

При цьому для випадків, коли винною є особа, яка зобов’язана була піклуватися про потерпілого, може бути характерним як непрямий умисел

(наприклад, пожежник, усвідомлюючи, що внаслідок його бездіяльності особа може загинути, не рятує її із боягузтва), так і необережність (набувач

майна за договором довічного утримання протягом тижня не відвідує хворого відчужувача, сподіваючись на те, що хвороба не є тяжкою), а для випадків,

коли винною є особа, що сама поставила потерпілого в небезпечний для життя стан, – тільки необережність. Залишення в небезпеці

Якщо ж особа, яка сама поставила потерпілого в небезпечний для життя стан, бажає настання смерті останнього чи інших тяжких наслідків або свідомо

допускає можливість їх настання, її бездіяльність має кваліфікуватися за статтями, що передбачають відповідальність за умисні вбивство чи заподіяння

тілесних ушкоджень, залежно від конкретних наслідків. Залишення в небезпеці

Якщо особа, яка зобов’язана була піклуватися про іншу особу, умисно створює ситуацію, небезпечну для життя останньої (скажімо, інструктор з

мотивів помсти залишає групу альпіністів в горах, звідки вони завідомо для нього не можуть вибратись), внаслідок чого настає смерть потерпілого, діяння кваліфікується за відповідними частиною і пунктом ст. 115. Залишення в небезпеці

Якщо мати одразу ж після пологів не годує новонароджену дитину або виносить й на мороз тощо з умислом на заподіяння їй смерті, вона несе відповідальність за ст. 117.  Залишення в небезпеці

Залишення неповнолітнього без допомоги особою, на яку покладені професійні чи службові обов’язки щодо охорони життя та здоров’я

неповнолітніх, внаслідок недбалого або несумлінного ставлення до цих обов’язків, якщо це спричинило шкоду здоров’ю потерпілого, тягне відповідальність за ст. 37. Залишення в небезпеці

Залишення в небезпеці – види

7, Кваліфікованим видом злочину є завідоме залишення без допомоги матір’ю своєї новонародженої дитини (ч. 2 ст. 135), а особливо кваліфікованим

– діяння, передбачене ч. ч. 1 або 2 ст. 135, якщо воно спричинило смерть особи, залишеної без допомоги, або інші тяжкі наслідки. Залишення в небезпеці

Залишення без допомоги матір’ю своєї новонародженої дитини тягне кримінальну відповідальність лише за умови, що матір при вчиненні такого

діяння не перебувала в обумовленому пологами стані новонародженою є дитина, яка щойно народилася. Залишення в небезпеці

Стан пологів – це фізіологічний процес появи на світ дитини.

Смерть особи може настати в результаті дії стихійних сил природи (наприклад, особа, яку працівник рятувальної служби залишив у шахті, була

завалена вугільним пластом), суспільне небезпечних дій інших осіб (залишеного після наїзду на нього на дорозі потерпілого переїхав інший

автомобіль, водій якого проявив неуважність), самогубства потерпілого (не бажаючи згоріти заживо, потерпілий викинувся із вікна багатоповерхового

будинку), його власної необережності (дитина, за якою не здійснювався належний нагляд, втопилась під час купання у морі) та з інших причин

(стара чи хвора людина померла від голоду чи переохолодження тощо). Залишення в небезпеці

Але в будь-якому випадку суспільно небезпечні наслідки мають знаходитись у причинному зв’язку зі злочинною бездіяльністю винної особи. Залишення в небезпеці

Під іншими тяжкими наслідками у ч. З ст. 135 розуміється спричинення потерпілому тяжких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, зникнення його безвісти. Залишення в небезпеці

Залишення в небезпеці

КШС (ст. ст 61. 81, 117, 142). Залишення в небезпеці

ПК (cm 81). Залишення в небезпеці

КТМ (cm. cm. 59, 60, 61, 64). Залишення в небезпеці

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р, (cm. cm. З7, 59, 173)  Залишення в небезпеці

Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990р. (ст. 10). Залишення в небезпеці

Закон України “Про Цивільну оборону України “від 3 лютого 1993р. (cm.cm.8 i 9). Залишення в небезпеці

Закон України “Про дорожній рух” від 3O червня 1993 р (cm. cm. 16 і 48). Залишення в небезпеці

Закон України “Лро пожежну безпеку” від 17 грудня 1993р. (ст.18). Залишення в небезпеці

Закон України “Про туризм від 15 вересня 1995 р (ст.ст.26-28). Залишення в небезпеці

Закон України “Про освіту” від 23 березня 1996 р (ст. 56) Залишення в небезпеці

Закон України ‘Про аварійно-рятувальні служби” від 14 грудня t999 p. (cm cm 3, 8, 35). Залишення в небезпеці

Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. (ст.1).Залишення в небезпеці

Положення про Державну службу медицини катастроф. Затверджене постановою KM № 827 від 11 липня 2001 р. Залишення в небезпеці

Незаконне проведення аборту

Незаконне проведення аборту

Незаконне проведення аборту

Незаконне проведення аборту1. Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної

освіти, – карається штрафом від п’ятдесяти до ста

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або

громадськими роботами на строк від ста до двохсот сорока годин, або

виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.

Юридическая помощь, защита

2. Незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої, – карається обмеженням волі на

строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Коментар до статті 134

1. Протиприродне переривання вагітності може бути патологічним або штучним. У свою чергу, штучний аборт поділяється на правомірний та

незаконний, у т.ч. кримінально караний. Суспільна небезпека злочину,

передбаченого ст. 134, визначається тим, що це діяння може супроводжуватись різними ускладненнями – кро-вотечами, сепсисом,

безпліддям, психічними аномаліями, смертю тощо.

  1. Об’єктом злочину є здоров’я вагітної жінки.
Злочин полягає в діях

3. З об’єктивної сторони злочин полягає в діях, які виражаються у:

1) проведенні аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (ч. 1 ст. 134);

2) незаконному проведенні аборту, якщо воно спричинило:

а) тривалий розлад здоров’я;

б) безплідність;

в) смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134).

Проведення аборту – це протиправне штучне переривання вагітності жінки за наявності її згоди на проведення операції.

Відповідальність за ст. 134 настає і у тому разі, коли жінка погоджується на переривання вагітності під впливом погроз з боку інших осіб. Особи, які не

лише примушують жінку до штучного переривання вагітності, а й сприяють незаконному проведенню аборту (наприклад, надають приміщення,

інструменти або заздалегідь обіцяють приховати сліди злочину), мають притягуватись до відповідальності за ч. 5 ст. 27, ст. 134 як пособники.

Для встановлення факту передчасного переривання вагітності провадиться судово-медична експертиза.

Переривання вагітності без згоди потерпілої внаслідок застосованого до неї фізичного насильства (скажімо, в результаті нанесення їй удару чи побоїв)

залежно від форми вини та інших обставин справи може бути кваліфіковане за ст. ст. 121, 128 або 140. Інші способи штучного переривання вагітності

можуть бути різними (механічний, операційний, токсичний, вакуум-аспіраторний тощо), на кваліфікацію за ст. 134 не впливають і враховуються при призначенні покарання.

Заподіяння смерті плоду людини після того, як почались фізіологічні роди і з’явилась можливість безпосереднього фізичного впливу на тіло дитини, є не абортом, а вбивством.

Позбавлення життя дитини, яка опинилася поза утробою матері внаслідок передчасних родів або нещасного випадку, також слід розцінювати як вбивство.

Не виключається кваліфікація вчиненого за сукупністю злочинів – як незаконне проведення аборту та вбивство.

Відповідно до законодавства штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів у невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю хворої жінки,

здійснюється особою, яка має спеціальну медичну освіту, без згоди хворої або її законних представників на медичне втручання.

Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, у будь-якому разі визнається незаконним.

Аборт, вчинений особою із спеціальною медичною освітою, тягне відповідальність за ч. 2’ст. 134 за наявності двох умов:

1) його незаконності;

2) спричинення тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої. Дані наслідки щодо проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти; відіграють роль кваліфікуючих ознак.

Аборт визнається нєзаконним, якщо він, зокрема, здійснюється:

1) за наявності медичних протипоказань переривання вагітності незалежно від її строку (гостра і підгостра гонорея, гострі і підгострі запальні процеси будь-якої локалізації, гострі інфекційні захворювання);

2) не у спеціально акредитованих закладах охорони здоров’я – пологових будинках, лікарнях, де є гінекологічні загальнохірургічні відділення, жіночих консультаціях тощо (наприклад, у домашніх умовах, службових приміщеннях, непрофільних медичних закладах);

3) за допомогою недозволених або заборонених засобів чи способів;

4) при вагітності від 12 до 28 тижнів, якщо відсутні соціальні і медичні показання, за наявності яких дозволяється штучне переривання вагітності у такі строки;

5) при вагітності понад 28 тижнів, якщо її переривання не було зумовлене станом крайньої необхідності.

До соціальних показань переривання вагітності віднесені, зокрема, наявність трьох і більше дітей, розлучення під час вагітності, смерть чоловіка під час

вагітності, вагітність внаслідок зґвалтування, наявність у жінки дитини-інваліда.

Тривалість вагітності визначається від першого дня останнього нормального менструального циклу.

Строк вагітності визначається у повних днях чи повних тижнях.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 134, вважається закінченим з моменту фактичного переривання вагітності. При цьому факт вилучення плоду, який

не здатен більше розвиватись, з організму матері не має значення для визнання злочину закінченим.

Якщо особа вчинила всі дії, які з її погляду були необхідними для переривання вагітності (зробила ін’єкцію, здійснила хірургічне втручання

тощо), однак вагітність перервати не вдалося, вчинене слід кваліфікувати за ст. 15, ч. І ст. 134.

Злочин, передбачений ч. 2 ст. 134, вважається закінченим з моменту настання певних суспільне небезпечних наслідків – тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої.

Про поняття тривалого розладу здоров’я див. коментар до ст. 122, а про поняття безплідності – коментар до ст. 155.

Смерть вагітної жінки може настати як під час незаконного проведення аборту, так і після закінчення операції.

Незаконне проведення аборту – суб”єкт злочину

4. Суб’єктом злочину, передбаченого ч. Е ст. 134, є особа, яка досягла 1б-річного віку і не має спеціальної медичної освіти. Це можуть бути:

1) лікарі, тобто особи, які отримали вищу медичну освіту, однак не мають спеціальної медичної підготовки і за характером своєї професійної діяльності

не уповноважені на проведення операцій штучного переривання вагітності (наприклад, лікарі-стоматологи, окулісти); Незаконне проведення аборту

2) особи середнього медичного персоналу (медичніі сестри, акушерки, фельдшери тощо) або студенти медичних навчальних закладів; Незаконне проведення аборту

3) особи, які не мають жодного відношення до медицини. КК не передбачає відповідальності жінки за штучне переривання своєї вагітності. Незаконне проведення аборту

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 134, .крім зазначених категорій осіб, можуть виступати особи, які мають спеціальну медичну освіту, тобто лікарі, акушери-гінекологи. Незаконне проведення аборту

Незаконне проведення аборту – прямий умисел

5. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134, характеризується прямим умислом. Незаконне проведення аборту

Психічне ставлення до суспільне небезпечних наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 134, є необережним (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість). Незаконне проведення аборту

За наявності непрямого умислу до смерті, безплідності або тривалого розладу здоров’я дії винного потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ч. 2 ст.

134 і відповідною статтею розділу II Особливої частини КК (наприклад, ст. ст. 115, 121, 122). Незаконне проведення аборту

У разі, коли тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої сталися внаслідок проведення аборту, який здійснювався на законних

підставах лікарем з профільною медичною підготовкою, за наявності підстав вчинене слід кваліфікувати за ст. 140. Незаконне проведення аборту

Незаконне проведення аборту

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992р.(ст. ст. 50, 57,58).Незаконне проведення аборту

Постанова KM “Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів” № 926 від 12 листопада 3993р.Незаконне проведення аборту

Інструкція про порядок проведення операції штучного переривання вагітності. Затверджена наказом М03№ 111 від 28 червня 1994р.Незаконне проведення аборту

Інструкція про порядок проведення операції штучного переривання вагітності ранніх строків методом вакуум-аспірації. Затверджена наказом МОЗ № 111 від 28 червня 1994р.Незаконне проведення аборту

Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статєвих станів у бюро судово-медичної експертизи. Затверджені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995р. Незаконне проведення аборту

Інструкція про порядок визначення критеріїв живонародженості, мертвонародженості та перинатального періоду. Затверджена наказом МОЗ № 31 від 19 лютого ї 996р.  Незаконне проведення аборту

Зараження венеричною хворобою

Зараження венеричною хворобою

Зараження венеричною хворобою

Зараження венеричною хворобою1. Зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка

знала про наявність у неї цієї хвороби, –

карається виправними роботами на строк до двох років, або арештом на

строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Юридическая помощь, защита

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою, а також зараження двох чи більше осіб або неповнолітнього, –

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, –

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

Коментар до статті 133.

1. Суспільна небезпека злочину полягає у заподіянні шкоди здоров’ю людини, негативному впливі на репродуктивне здоров’я нації та генофонд.

Венеричні захворювання здатні викликати тяжкі наслідки, зокрема безпліддя та психічні розлади, а також патологічні зміни у розвитку дітей.

Особи, які є їх носіями, підлягають обов’язковому медичному нагляду і лікуванню.

Особи, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, зобов’язані:

вживати рекомендованих медиками заходів для запобігання поширенню інфекційних хвороб і виконувати вимоги щодо порядку та умов лікування, проходження медичних оглядів та обстеження.

Об’єкт злочину – здоров’я людини.

2. Об’єкт злочину – здоров’я людини.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у зараженні іншої особи венеричною хворобою,

До венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, які передаються переважно статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи.

Це, зокрема, сифіліс (люес), гонорея (трипер), м’який шанкр, паховий лімфогранулематоз (четверта венерична хвороба), трихомоніаз, цитомегаловірус, токсоплазмоз, уреаплазмоз.

Такі обставини, як вид венеричної хвороби, тяжкість розладу здоров’я, методи і тривалість лікування, можливість повного одужання, на кваліфікацію ст. 133 не впливають і враховуються при призначенні покарання.

Способи зараження іншої особи венеричною хворобою можуть бути різними і залежать від її виду:

  • статеві зносини,
  • задоволення статевої пристрасті неприродним способом,
  • поцілунки,
  • порушення правил гігієни у побуті, сім’ї чи на роботі (наприклад, спільне користування посудом, постільною білизною, шприцами для ін’єкцій ліків або наркотичних засобів) тощо.
Відповідальність

Згода потерпілої особи на зараження її венеричною хворобою не виключає відповідальності за ст. 133.

Самозараження венеричною хворобою (скажімо, введення собі відповідної ін’єкції) може тягнути кримінальну відповідальність лише у разі, коли воно є способом вчинення певного злочину (наприклад, передбаченого ст. 335).

Якщо в результаті венеричної хвороби для здоров’я потерпілого настали шкідливі наслідки, зазначені у ст. ст. 121, 122 або 125, вчинене охоплюється

коментованим складом злочину і додаткової кваліфікації за статтями КК про відповідальність за тілесні ушкодження не потребує.

Зараження потерпілого вірусом невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, слід кваліфікувати за ст. 130.

Ухилення від обстеження осіб, щодо яких є достатні дані про те, що вони хворі на венеричну хворобу, або ухилення від лікування осіб, які були у контакті з

хворими на венеричну хворобу і потребують профілактичного лікування, продовжуване після попередження, зробленого їм органами охорони здоров’я, тягне адміністративну відповідальність (ст. 45 КАП).

Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок насильницьких дій з боку того, хто захворів, – зґвалтування або насильницького задоволення

статевої пристрасті неприродним способом, діяння кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ст. ст. 133 і 152 (153).

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу.

При цьому слід враховувати наявність у таких захворюваннях інкубаційного періоду (прихованоі стадії) різної тривалості, а також те, що передача особі

мікробів – носіїв венеричної хвороби в силу індивідуальних особливостей організму конкретної людини може і не потягти за собою реального розладу й здоров’я.

Особа, яка досягла 16 років

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Це особа, яка досягла 16-річного віку. хворіє венеричною хворобою і знає про наявність у неї цієї хвороби.

Про факт знання особи про своє захворювання можуть свідчити різноманітні обставини – медичний висновок, застереження лікувальної установи, власний досвід особи, звернення її до медичної літератури тощо.

Особи, які не страждають на венеричні захворювання, однак заражають ними інших осіб, за наявності підстав можуть бути притягнуті до відповідальності за заподіяння тілесних ушкоджень певної тяжкості.

Зараження венеричною хворобою, яке стало результатом неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків (наприклад,

лікарем-гінекологом під час проведення медичних оглядів пацієнтів або внаслідок переливання потерпілому зараженої крові), слід кваліфікувати за ст. 140.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим чи непрямим умислом або злочинною самовпевненістю.

Зараження венеричною хворобою особою, яка не знала про наявність у неї такої хвороби, але у даній ситуації могла і повинна була передбачати настання

відповідних суспільно небезпечних наслідків (злочинна недбалість), може бути кваліфіковане за ст. 128.

Кваліфікуючи ознаки злочину

6. Кваліфікуючими ознаками злочину є:

1) вчинення його особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою;

2) зараження двох або більше осіб або неповнолітнього (ч. 2 ст. 133), а особливо кваліфікуючою ознакою – спричинення цим злочином тяжких наслідків (ч. З ст. 133).

Про поняття судимості див. ст. 88 та коментар до неї.

Зараження двох або більше осіб може бути вчинене як одночасно, так і в різний час, одним або різними способами.

Для інкримінування цієї кваліфікуючої ознаки необхідно, щоб стосовно попереднього випадку зараження венеричною хворобою не сплили строки

давності притягнення до кримінальної відповідальності. Зараження венеричною хворобою однієї особи і наступне зараження іншої охоплюються ч. 2 ст.133.

Неповнолітнім є особа, якій на момент вчинення злочину не виповнилось 18 років.

До тяжких наслідків слід відносити, зокрема, смерть людини, втрату будь-якого органа або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я,

поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, переривання вагітності або непоправне знівечення обличчя.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р(ст.ст. 9-11,30, 31, 53).

Закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня

Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи. Затверджені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р.

Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хворобиРозголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним

працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним

працівником відомостей про проведення медичного огляду

особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи

Юридическая помощь, защита

іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його

результатів, що стали їм відомі У зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків, –

карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або

виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Коментар до статті 132.

1. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території

України, мають право на:

1) медичний огляд з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини;

2) одержання офіційного висновку про результати такого медичного огляду та кваліфікованих рекомендацій щодо запобігання розповсюдженню ВІЛ-інфекції.

Медичний огляд провадиться добровільно і, за бажанням особи, – анонімно.

Облік, реєстрація ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД громадян та медичний нагляд за ними повинні здійснюватись з дотриманням принципів

конфіденційності та поваги до особистих прав і свобод людини, визначених законами та міжнародними договорами України.

2. Об’єктом злочину є встановлений порядок надання інформації про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту

людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, права і свободи громадян.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у розголошенні відомостей про:

1) проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД);

2) його результати.

Відомості становлять лікарську таємницю

Відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю.

Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законом, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

Порядок оформлення та збереження відповідної медичної документації встановлюється МОЗ. Облік ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД осіб ведеться

обласними (міськими) санітарно-епідеміологічними станціями і обласними (міськими) центрами профілактики СНІДу.

Розголошення відомостей означає, що особа, яка зобов’язана зберігати відповідну інформацію в таємниці, незаконно ознайомлює з нею сторонніх осіб

або своєю поведінкою створює умови, які надають стороннім особам можливість ознайомитись з відповідними відомостями.

Способи розголошення відомостей можуть бути різними і на кваліфікацію вчиненого за ст. 132 не впливають: повідомлення у розмовах, наукових статтях,

виступах, лекціях, засобах масової інформації, надання сторонній особі документів, що містять відповідні відомості, або недбале зберігання чи втрата таких документів тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли відповідні відомості стали відомі особі, яка не повинна була їх знати.

Коло суб”єктів злочину

4. Суб’єкт злочину спеціальний.

Це:

1) службова особа лікувального закладу;

2) допоміжний працівник такого закладу, який самочинно здобув інформацію;

3) медичний працівник.

До лікувальних належать заклади, в яких особам надається лікувально-профілактична допомога, – поліклініки, лікарні, диспансepи, клініки науково-

дослідних інститутів, інші акредитовані заклади охорони здоров’я.

Під службовими особами лікувальних закладів слід розуміти працівників вказаних закладів, які здійснюють функції організації та управління в сфері

охорони здоров’я (генеральні директори, директори, головні лікарі, їхні заступники, керівники структурних підрозділів – завідуючі відділеннями,

начальники відділів тощо). Про поняття медичний працівник див. коментар до ст. ст. 139 і 140.

Суб’єктами цього злочину можуть бути, зокрема, працівники центрів профілактики СНІДу, санепідемстанцій та інших закладів охорони здоров’я,

яким повідомляються відомості про позитивні результаті медичних оглядів на Віл-інфекцію, медичні працівники, які працюють у слідчих ізоляторах та

виправно-трудових установах Державного департаменту з питань виконання покарань.

Якщо відомості про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

розголошені особою, яка не зазначена в диспозиції ст. 132 (скажімо, суддею, працівником прокуратури тощо), вона за наявності підстав може бути

притягнута до відповідальності за ст. 145. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду

6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду

Закони України

Закон України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІДІ та соціальний захист населення” в

редакції від 3 березня 1998 p. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду

Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфещії, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними,

Затверджені постановою KM №2026 від 18 грудня 1998р. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду

Інструкція щодо заповнення Звіту про ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД (форма № 1 СНІД, квартальна). Затверджена наказом Мінстату

України № 340 від 18 листопада 1996р. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду

Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно -трудових установах Державного

департаменту України з питань виконання покарань. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду

Порядок забезпечення конфіденційності Інформації про ВІЛ-інфікованих. Затверджені наказом ДДПВП та МОЗ № 3/6 від 18 січня 2000 p. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду

Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом

Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Неналежне виконання професійних обов’язків

Неналежне виконання професійних обов'язків1. Неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим

працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи

несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи

вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної

хвороби, що є небезпечною для життя людини, – карається обмеженням волі на строк від одного до трьох років або позбавленням золі на той самий строк з

позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Юридическая помощь, защита

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило зараження двох чи більше осіб, – карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням

права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Коментар до статті 131.

1. Об’єктом злочину є здоров’я та життя особи.

2. З об’єктивної сторони злочин характеризується сукупністю трьох ознак:

1) діяння – неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них;

2) суспільно небезпечні наслідки у вигляді зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини;

3) причинний зв’язок між зазначеними діянням і наслідками.

Про поняття неналежного виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків див. коментар до ст. 140, а про поняття

вірусу імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, – коментар до ст. 130.

Неналежне виконання професійних обов’язків

За ст. 131 можуть бути кваліфіковані, зокрема, такі діяння:

  • використання нестерильних, належним чином не продезинфікованих медичних інструментів і шприців;
  • переливання потерпілому крові (її компонентів) ВІЛ-інфікованого без проведення лабораторної діагностики на наявність ВІЛ-інфєкції;
  • використання інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин без їх лабораторного дослідження на ВІЛ-інфекцію;
  • незабезпечення керівництвом закладу охорони здоров’я персоналу цього закладу необхідними засобами захисту згідно із встановленими KM переліком та нормативами.

У невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю людини та єдиним засобом врятування хворого є термінове переливання крові, а належним чином

перевіреної донорської крові немає, за згодою хворого або його законного представника допускається переливання неперевіреної на ВІЛ-інфекцію крові.

Якщо усвідомлену згоду хворого отримати неможливо, рішення про переливання такої крові приймається консиліумом лікарів, а при неможливості скликання консиліуму – лікарем, який надає допомогу.

Зараження на ВІЛ-інфекцію за вказаних обставин не утворює складу розглядуваного злочину.

Злочин вважається закінченим з.моменту фактичного зараження потерпілої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.

Неналежне виконання професійних обов’язків

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Це медичні, фармацевтичні та інші працівники.

Про поняття медичного і фармацевтичного працівника див. коментар до ст. ст. 139 і 140.

До інших працівників слід відносити, наприклад;

  • працівників станцій з переливання крові; Неналежне виконання професійних обов’язків
  • працівників підприємств, на яких виготовляються тест-системи для діагностики ВІЛ-інфекції; Неналежне виконання професійних обов’язків
  • службовців дипломатичних представництв та консульських установ України, які видають іноземцям та особам без громадянства візу на в’їзд в Україну без пред’явлення документів про відсутність у них ВІЛ-інфекції; Неналежне виконання професійних обов’язків
  • працівників місць позбавлення волі, які мають забезпечити недопущення контактів ВІЛ-інфікованих з іншими засудженими; Неналежне виконання професійних обов’язків
  • осіб, які провадять лабораторні дослідження на наявність ВІЛ-інфекції у крові та її компонентах. Неналежне виконання професійних обов’язків
Неналежне виконання професійних обов’язків

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережністю. Неналежне виконання професійних обов’язків

5. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 131) є зараження двох або більше осіб. Неналежне виконання професійних обов’язків

Про поняття цієї ознаки див. коментар до ст. 133. Неналежне виконання професійних обов’язків

Закон України “Про донорство крові та ЇЇ компонентів” від 23 червня 1995 р. Неналежне виконання професійних обов’язків

Перелік і нормативи застосування засобів індивідуального захисту працівників закладів охорони здоров’я, що проводять діагностичні

дослідження на ВІЛ-інфекцію надають, медичну допомогу ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД, а також контактують з кров’ю та

іншими біологічними матеріалами від ВІЛ-інфікованих осіб. Затверджені постановою KM № 2026 від 18 грудня 1998р. Неналежне виконання професійних обов’язків

Наказ МОЗ “Про забезпечення безпеки та якості донорської крові, ЇЇ компонентів та виготовлених з них препаратів” № 353 від 10 грудня 1998р. Неналежне виконання професійних обов’язків

Інструкція про умови і правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з переробки і зберігання донорської

крові та її компонентів, реалізації їх і виготовлених з них препаратів та контроль за їх дотриманням. Затверджена наказом ЛП, МОЗ №44/118 від 11 травня 1999 р. Неналежне виконання професійних обов’язків

 

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом

імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби,

що є небезпечною для життя людини, – карається арештом на

строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Юридическая помощь, защита

2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу, –

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи більше осіб або неповнолітнього, –

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що е небезпечною для життя людини, –

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

Коментар до статті 130

1. Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) – це особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і

через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті.

2. Об’єктом злочину виступають життя і здоров’я людини.

3. Об’єктивна сторона злочину виражається у:

1) свідомому поставленні іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що е небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130);

2) зараженні Іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130); 3) умисному

зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. З ст. 130).

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

До ВІЛ-інфікованих, тобто осіб, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту людини, належать як особи без клінічних проявів хвороби (носії ВІЛ), так і хворі

на СНІД. ВІЛ вражає імунну систему людини, покликану захищати її від інфекційних та інших хвороб. В організмі особи, хворої на СНІД як кінцевої стадії

ВІЛ-інфекції відбуваються глибокі патологічні зміни, які роблять людину беззахисною від різноманітних хвороб, у т.ч. тих, які в звичайних умовах не становлять небезпеки для життя.

Взагалі до інфекційних хвороб належать розлади здоров’я людей, які виникають внаслідок зараження живими збудниками (вірусами, бактеріями, гельмінтами,

іншими патогенними паразитами), передаються від заражених осіб здоровим і мають властивість масового поширення. Законодавство про охорону здоров’я не

вживає поняття невиліковно? інфекційної хвороби. Однак виділяють особливо небезпечні інфекційні хвороби, тобто хвороби, які характеризуються важкими та

(або) стійкими розладами здоров’я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення. Крім СНІДу, це

чума, холера, хвороба Марбург, гарячка Ебола, туберкульоз, кримська гарячка, хвороба Лайма тощо.

Свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ може полягати, зокрема, у здійсненні без застосування запобіжних засобів статевих контактів,

наданні донором – ВІЛ-інфікованою особою своєї крові або тканин, недотриманні профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-

інфекції (наприклад, спільне використання не стерилізованих шприців для ін’єкцій наркотичних засобів).

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Чинне законодавство покладає на ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД такі обов’язки:

а) вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропонованих закладами охорони здоров’я;

б) повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах, до виявлення факту інфікованості про можливість їх зараження; в) відмовитися від донорства крові, її

компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин для використання їх у медичній практиці.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130, належить до формальних складів і визнається закінченим з моменту вчинення дій, які створюють реальну небезпеку зараження

іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.

Для притягнення особи до відповідальності за ч. 1 ст. 130 не має значення те, чи знав потерпілий про хворобу винної особи, чи погоджувався він на вчинення

щодо нього дій, які ставлять у небезпеку зараження вірусом невиліковної інфекційної хвороби.

На кваліфікацію за ч. 2 ст. 130 не впливає те, в який конкретно спосіб потерпілого заражено вірусом невиліковної інфекційної хвороби.

Даний злочин вважається закінченим з моменту фактичного зараження ВІЛ-інфекцією або іншим вірусом. Для визнання злочину закінченим не має значення те, було потерпілого лише ВІЛ-інфіковано або він фактично захворів на СНІД.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, яке сталося внаслідок

зґвалтування потерпілої особи або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, охоплюється ч. 4 ст. 152 або ч. 4 ст. 153 (за

ознакою спричинення особливо тяжких наслідків) і додаткової кваліфікації за ст. 130 не потребує. Якщо зараження вказаним вірусом сталося в результаті

вчинення інших злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості. вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 130 і, зокрема, ст. ст. 155 або 156.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

4. Суб’єкт злочину – осудна особа, якій виповнилось 16 років, що хворіє на невиліковну інфекційну хворобу (у т.ч. ВІЛ-інфікований) і знає про це.

Особі, в якої, за даними медичного огляду, виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється про це працівником закладу охорони здоров’я, в якому проведено

огляд, з урахуванням вимог законодавства щодс конфіденційності зазначеної інформації. Одночасно ВІЛ-інфікованому повідомляється про необхідність

дотримання певних профілактичних заходів, про гарантії дотримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, а також про кримінальну відповідальність за свідоме

поставлення у небезпеку зараження та зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини.

5. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130, характеризується непрямим умислом або злочинною самовпевненістю.

Вчинення з прямим умислом дій, спрямованих на те, щоб заразити іншу особу вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що е

небезпечною для життя людини, якщо фактичне зараження не відбулося, слід розцінювати як замах і кваліфікувати за ст. 15, ч. 4 ст. 130.

Для суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, характерна необережність у вигляді злочинної самовпевненості.

Зараження іншої людини вірусом невиліковної інфекційної хвороби, вчинене особою, яка не знала, що вона є носієм такого вірусу, але за обставинами справи

могла і повинна була передбачати настання суспільне небезпечних наслідків (злочинна недбалість), за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. ст. 119 або 128.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130, характеризується прямим або непрямим умислом. У тому разі, коли встановлено умисел на

позбавлення життя потерпілого, дії винного необхідно додатково кваліфікувати за ст. 115.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

7. Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, є зараження:

1) двох або більше осіб,

2) неповнолітнього (ч. З ст. 130).

Про поняття цих ознак див. коментар до ст. 133. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Закон України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” в редакції від 3 березня

1999 p. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994р. (ст. 28) Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Закон України ” Про захист населення від Інфекційних хвороб ” від 6 квітня 2000 p. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Закон України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” від 5 липня 2001 p. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Правила медичного огляду з метою виявлення Віл-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих хворих на СН!Д та медичного нагляду за ними. Затверджені

постановою KM № 2026 від 18 грудня 1998 p. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності. Затверджена наказом МОЗ № 66 від 14 квітня 1995р.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб. Затверджений наказом М03№

133 від 19липня 1995р. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Погроза вбивством

Погроза вбивством

Погроза вбивством

Погроза вбивством1. Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися

здійснення цієї погрози,-карається арештом на строк до шести місяців

або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене членом організованої групи, – карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

Юридическая помощь, защита

Коментар до статті 129.

1. Об’єктом злочину є особиста безпека особи.

2. З об’єктивної сторони злочин проявляється у залякуванні потерпілого позбавленням його життя. Таке залякування може бути виражене у будь-якій формі: усно, письмово, шляхом демонстрації зброї тощо.

Про поняття вбивства див. ст. 115 і коментар до неї.

Погроза вбивством має бути конкретною і реальною. Реальність погрози визначається достатністю підстав побоюватися її виконання, які у кожному випадку е різними.

При визначенні реальності погрози значення має з’ясування форми, характеру, місця, часу, обстановки її висловлення, характеру попередніх взаємовідносин між винним і потерпілим тощо.

Особливе значення при цьому має сприйняття погрози самим потерпілим, а також і присутніми при цьому іншими особами.

Злочин вважається закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілим.

Погроза вбивством

  1. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом; винний усвідомлює, що погрожує вбивством, що ця погроза здатна викликати у потерпілого побоювання за своє життя, і бажає цього.

При вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 129, той факт, що погроза вбивством висловлюється членом організованої групи, має усвідомлюватися як винним, так І потерпілим.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення його членом організованої групи (ч. 2 ст. 129). Про поняття оргонізованої групи див. ст. 28 і коментар до неї.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодженняНеобережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

– карається громадськими роботами на строк від ста

п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк

до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.

Юридическая помощь, защита

Коментар до статті 128.

  1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується:

1) діями або бездіяльністю;

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

2) наслідками у вигляді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

3) причинним зв’язком між зазначеними діянням і наслідками. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Про поняття тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень див., відповідно, ст. ст. 121 і 122 та коментар до них. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Якщо необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження стало наслідком неналежного виконання особою своїх службових чи професійних

обов’язків або порушенням відповідних правил (експлуатації, безпеки тощо) і воно с ознакою відповідного складу злочину, вчинене слід кваліфікувати за

статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, ст. 264, ч.

 ст. 276, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, ч. ч. 1 і 2 ст. 286). Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Кваліфікувати зазначені наслідки ще й за ст. 128 не потрібно.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 як вбивство через необережність.

Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених у ст. 128 наслідків – тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

З. Суб’єкт злочину загальний.

4 Суб’єктивна сторона злочину е основним елементом, за яким він відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, відповідальність за яке настає за ст. ст. 121 і 122;

вона характеризується необережністю у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Постанова ПВС “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини” №1 від 1 квітня 1994р. (п. 26).

Катування

Катування

Катування

Катування1. Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного

болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення

побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою

спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх

волі,- карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

Юридическая помощь, защита

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб,- караються позбавленням волі на строк від п’яти де десяти років.

Коментар до статті 127.

1. Основним безпосереднім об’єктом катування є здоров’я, а додатковим обов’язковим – воля, честь і гідність особи.

2. З об’єктивної сторони цей злочин характеризується:

1) діями – нанесенням побоїв, мученням або іншими насильницькими діями;  2) наслідками у вигляді заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання;

3) причинним зв’язком між вказаними діями і наслідками.

Про поняття побої див. коментар до ст. 126.

Мучення

Мучення (або заподіяння мук) – це дії, пов’язані з тривалим позбавленням людини їжі, пиття чи тепла, утриманням її в шкідливих для здоров’я умовах

(наприклад, в умовах, які позбавляють людину будь-якого із її природних почуттів – зору, слуху, просторової або часової орієнтації) тощо.

До інших насильницьких дій можуть бути віднесені різні посягання на статеву недоторканість особи, дії, характерні для мордування (про поняття

мордування див. коментар до ст. 126), а також інші подібні дії, серед яких найбільш поширеними є підвішування тіла, придушування, тривала ізоляція,

вплив на людину постійним та голосним звуком, примушування їсти неїстівні речовини тощо.

Усі подібні дії супроводжуються стресом, почуттям жаху чи неспокою і здатні принизити особу, зламати її морально.

Якщо вказані дії були поєднані з позбавленням людини волі, зґвалтуванням, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, то

вчинене підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 127 і, відповідно, 146, 152, 153.

Завдання побоїв і мордування під час катування повністю охоплюється ст. 127.

3. Суб’єкт катування загальний. Насильницькі дії, вчинені службовнми особами з метою спонукання потерпілого до дій, що суперечать його волі, можуть бути кваліфіковані, зокрема, за ст. ст. 365 (424) або 373.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.

Мета насильницьких дій при катуванні

Метою насильницьких дій при катуванні є намагання примусити потерпілого або іншу особу до дій, що суперечать їхній волі, наприклад, надати певні відомості чи зробити визнання, вчинити самокалічення тощо.

Якщо такі дії вчинені з метою отримати чуже майно чи право на майно, вони кваліфікуються за ст. 189, з метою протидії законній господарській діяльності

– за ст. 206, а з метою примушування потерпілого до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань – за ст. 355.

5. Кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення його повторно або за попередньою змовою групою осіб. Про поняття ловторності і попередньої змови групи осіб див. коментар до ст. ст. 32 і 28.

Конституція України (ст. 28).

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948p. (cm.5).

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966р.(ст.ст. 7 і 10). Ратифікований CРCP 18 вересня 1973р.

Європейська конвенція з прав людини від 4 листопада 1550 p. Ратифікована Україною 17 липня 1997 (cт. 3)

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затверджені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995р. (п. 3).

Побої і мордування

Побої і мордування

Побої і мордування

Побої і мордування1. Умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших

насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили

тілесних ушкоджень, – карається штрафом до п’ятдесяти

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або

громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року.

Юридическая помощь, защита

2. Ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Коментар до статті 126.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є здоров’я особи. Додатковим факультативним його об’єктом можуть виступати воля, честь і гідність особи, її психічна недоторканність.

2. Об’єктивна сторона злочину полягає:

1) в завданні удару, побоїв або

2) вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Під ударом слід розуміти одноразовий різкий вплив на тіло людини за допомогою певного предмета або частини тіла (руки, ноги, голови), що завдає

фізичного болю. Побої- це багаторазове (два і більше) завдання ударів по тілу потерпілого, яке не спричинило тілесних ушкоджень. Інші насильницькі дії –

це інші, крім удару та побоїв, насильницькі дії, які можуть полягати, зокрема, у: щипанні, викручуванні кінцівок, защемленні тієї чи іншої частини тіла за

допомогою будь-яких пристроїв, здушуванні шиї, вириванні волосся, дії на тіло термічними факторами тощо.

Завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій утворюють склад злочину, передбаченого ст. 126, за двох умов, а саме тоді, коли вони:

а) завдали потерпілому фізичного болю;

б) не спричинили тілесних ушкоджень.

Під фізичним болем розуміється такий психічний стан особи, який характеризується стражданнями, спричиненими фізичним впливом на його тіло.

Удари, побої та інші насильницькі дії не становлять особливого виду ушкоджень, тому не спричинення тілесних ушкоджень є другою умовою їх

кваліфікації за ст. 126. Якщо ж після них на тілі потерпілого залишились ушкодження, зафіксовані в установленому законом порядку, їх слід

оцінювати за ступенем тяжкості, виходячи із звичайних ознак, і залежно від ступеня тяжкості кваліфікувати, відповідно, за ст. ст. 121, 122, 125. Додатково

кваліфікувати завдання удару, побоїв чи вчинення інших насильницьких дій за ст. 126 не потрібно.

Якщо удар, побої або інші насильницькі .дії не завдали потерпілому фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, вони не визнаються злочином.

У разі, коли побої або інші насильницькі дії є ознакою об’єктивної сторони Іншого злочину, їх вчинення слід кваліфікувати за статтею (частиною статті),

яка передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, частинами другими ст. ст. 345, 346, 350, 377, 405, ч. 1 ст. 406).

Побої і мордування

Закінченим злочин вважається з моменту завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона характеризується умислом. Мотив і мета не мають значення для кваліфікації вчиненого за ст. 126. Однак у разі завдання удару,

побоїв тощо, які завдали фізичного болю з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їхній волі, за наявності інших

необхідних ознак вчинене утворює склад катування і потребує кваліфікації за ст. 127. Нанесення побоїв працівникові правоохоронного органу чи його

близьким родичам з помсти за його службову діяльність слід кваліфікувати за ч, 2 ст. 345.

5. Кваліфікованими видами злочину (ч. 2 ст. 126) є вчинення описаних у ч. 1 цієї статті діянь:

1) що мають характер мордування;

2) групою осіб;

3) з метою залякування потерпілого чи його близьких.

Характеру мордування удари, побої або інші насильницькі дії набувають тоді, коли вони полягають в багаторазовому або тривалому спричиненні болю

(щипання, шмагання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, дія термічних факторів та інші

аналогічні дії). Вирішення питання про те, чи мали зазначені дії характер мордування, входить до компетенції органу дізнання, слідчого, прокурора,

суду. Судово-медичний експерт повинен у таких випадках встановити наявність, характер, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи

різночасність їх утворення, особливості ушкоджуючих предметів, механізм їхньої дії.

Про поняття групи осіб див. ст. 28 та коментар до неї.

Залякування у складі цього злочину за своїм змістом є близьким до залякування у складі умисного

тяжкого та середньої тяжкості тілесного ушкодження, передбаченого частинами другими ст. ст. 121 і 122 (про його поняття див. коментар до цих  статей).

Єдиною його особливістю у ч. 2 ст. 126 є те, що; крім потерпілого, воно спрямовується проти його близьких, у той час, як у

складі зазначених злочинів залякування, крім потерпілого, спрямовується проти інших осіб (ч. 2 ст. 121) та його близьких родичів (ч. 2 ст. 122). Побої і мордування

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затверджені наказом М03 № 6 від 17 січня 1995р. Побої і мордування

Постанова ПВС “Про судову практику в справах про злочини протії життя і здоров’я людини” № 1 від 1 квітня 19Q4 p. (п. 27). Побої і мордування