Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Порушення права на безоплатну медичну допомогу1. Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в

державних чи комунальних закладах охорони здоров’я –

карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

Юридическая помощь, защита

2. Незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я –

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

Коментар до ст. 184

право громадян на охорону здоров’я та медичну допомогу

1. Об’єктом злочину є право громадян на охорону здоров’я та медичну допомогу, у т. ч. на безоплатну медичну допомогу у державних та комунальних закладах охорони здоров’я.

Об”єктивна сторона злочину

2. З об’єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах:

1) незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров’я (ч. 1 ст. 184);

2) незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я (ч. 2 ст. 184).

Поняттям медична допомога охоплюються лікування, профілактичні заходи, які провадяться при захворюваннях, травмах, пологах, а

також медичний огляд та деякі інші види медичних робіт (близьким до цього поняття є поняття “медичні послуги”).

Відповідно до ст. 49 Конституції України, “у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно”.

Це означає, що індивід, який отримує таку допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, не повинен відшкодовувати її

вартість ні у вигляді будь-яких платежів, ні у будь-якій формі незалежно від часу надання медичної допомоги.

Це також означає, що у громадян відсутній обов’язок сплачувати за надану їм у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медичну допомогу як у момент, так і до чи після її отримання.

Словосполучення “безоплатність медичної допомоги” означає неможливість стягування з громадян плати за таку допомогу в державних і комунальних

закладах охорони здоров’я у будь-яких варіантах розрахунків (готівкою або безготівково) чи у формі “добровільних внесків” до різноманітних медичних

фондів, чи у формі обов’язкових страхових платежів (внесків) тощо.

Безоплатна медична допомога, передбачена Конституцією України, повинна надаватись у повному обсязі, тобто задовольняти потреби людини у збереженні та відновленні здоров’я.

Не охоплюються поняттям “медична допомога”, передбаченим ч. 1 ст. 184, встановлені відповідно до закону платні медичні послуги для громадян

України, а також медична допомога, що надається за плату іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України.

право громадян на охорону здоров’я та медичну допомогу

Закладами охорони здоров’я є санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-

курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади, які забезпечують безпосередню охорону здоров’я населення (лікарні,

поліклініки, диспансери, клініки науково-дослідних інститутів, пологові будинки, санаторії).

Державними є такі заклади охорони здоров’я, які створені на базі державної власності і фінансуються з державного бюджету, комунальними – створені

органом місцевого самоврядування або органом місцевого самоврядування спільно з місцевою державною адміністрацією як

засновником (співзасновником) на базі чи за участю комунальної власності та за відповідного фінансування з місцевого бюджету.

Тобто, конституційне положення про те, що “у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно”,

поширюється на всі такі заклади, які перебувають у державній (незалежно від відомчого підпорядкування) або комунальній власності і фінансуються з бюджетів будь-якого рівня.

Незаконнці вимоги оплати – право громадян на охорону здоров’я та медичну допомогу

Незаконною слід визнавати вимогу оплати за надання медичної допомоги, яка має місце у випадку, коли така оплата:

а) не передбачена в Україні загалом, у даному закладі охорони здоров’я чи для даної категорії осіб зокрема;

б) вимагається у розмірах, що перевищують офіційно встановлені;

в) вимагається у не передбаченій нормативно-правовими актами формі.

Склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 184, має місце у разі незаконної вимоги оплати за надання медичної допомоги як громадянам України, так і

іноземним громадянам, а також особам без громадянства, коли така допомога їм має надаватися безоплатно згідно із законами України та міжнародними угодами.

Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 184, лише у разі, коли вона має місце щодо

надання такої допомоги тільки у державних та комунальних закладах охорони здоров’я.

Діяння, яке передбачене ч. 1 ст. 184, необхідно відмежовувати від одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації (ст. 354).

Ці діяння відрізняються між собою за двома основними моментами.

Порушення права на безоплатну медичну допомогу

По-перше, за суб’єктом злочину.

Відповідальність за злочин, передбачений ч. 1 ст. 184, може нести працівник як державного, так і комунального закладу охорони здоров’я.

Крім того, це може бути як службова особа, так і працівник, який такою особою не є.

Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 354, може бути лише працівник державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою.

По-друге, при вчиненні діяння, відповідальність за яке встановлена ч. 1 ст. 184, винний незаконно вимагає внесення відповідної оплати на користь

закладу охорони здоров’я, в якому він працює, а при вчиненні діяння, передбаченого ст. 354, він вимагає незаконної винагороди для себе особисто.

Змістом другої форми цього злочину (ч. 2 ст. 184) є незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я.

Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Згідно з Конституцією України (ст. 49), існуюча мережа державних і комунальних закладів не може бути скорочена.

Виходячи з того, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України

(ч. 1 ст. 64), а ст. 49 Основного Закону таких випадків не передбачає, то існуюча мережа зазначених закладів може бути скорочена лише в умовах

воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 64). Скорочення такої мережі в інших випадках визнаватиметься незаконним.

Під мережею державних та комунальних закладів охорони здоров’я розуміється сукупність таких закладів, розташованих на певній території (республіки, області, району, міста).

Скорочення такої мережі – це насамперед зменшення загальної кількості зазначених закладів.

Як скорочення слід розглядати також перепрофілювання існуючих закладів охорони здоров’я, їхніх структурних ланок,

зменшення кількості ліжко-місць певного профілю, кількісного і якісного складу медичного персоналу, якщо це порушує існуючі нормативи і знижує рівень охорони здоров’я населення.

Закінченим цей злочин при вчиненні його у першій формі вважається з моменту висунення незаконної вимоги оплати за надання медичної

допомоги, а в другій – з моменту фактичного скорочення існуючої на певній території мережі державних або комунальних закладів охорони здоров’я. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Субєкт злочину Порушення права на безоплатну медичну допомогу

3. Суб’єктом злочину у першій його формі можуть бути працівники державних чи комунальних закладів охорони здоров’я (як службові, так і

неслужбові, наприклад, головний лікар, завідуючий відділенням, лікар, медсестра, реєстратор), у другій формі – службові особи, до компетенції яких

належить забезпечення існування повної мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Якщо службова особа видала нормативний акт про незаконне скорочення мережі зазначених закладів, перевищивши при цьому свої службові

повноваження, вчинене за наявності підстав слід додатково кваліфікувати за ст. 365. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Порушення права на безоплатну медичну допомогу

4. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Конституція України (статті 49, 64). Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. (статті 11, 16). Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Рішення Конституційного Суду України у справі про платні медичні послуги N 15-рп від 25 листопада 1998 р. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Рішення Конституційного Суду України у справі про безоплатну медичну допомогу N 10-рп від 29 травня 2002 р. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Угода про надання медичної допомоги громадянам держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав від 27 березня 1997 р. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Протокол про механізм реалізації Угоди про надання медичної допомоги громадянам держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав від 27 березня 1997 р. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Постанова Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. N 1138 “Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах

охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти”. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Порядок надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України. Затверджений постановою Кабінету

Міністрів України від 28 січня 1997 р. N 79. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Перелік видів захворювань і станів іноземних громадян, що потребують екстреної медичної допомоги. Затверджений наказом Міністерства охорони

здоров’я України N 225 від 16 липня 1997 р. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Порушення права на отримання освіти

Порушення права на отримання освіти

Порушення права на отримання освіти

Порушення права на отримання освіти

1. Незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності –

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з

позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Юридическая помощь, защита

2. Незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних закладах –

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням

волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Коментар до ст.183

конституційне право громадян на освіту

1. Об’єктом злочину є конституційне право громадян на освіту, у т. ч. право на безоплатне отримання дошкільної, повної, загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.

Потерпілі – громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства

2. Потерпілими від цього злочину можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають право здобувати

освіту в закладах освіти України відповідно до українського законодавства та міжнародних договорів.

Ними можуть бути як особи, що претендують на здобуття освіти у відповідному навчальному закладі (ч. 1 ст. 183), так і особи, що в ньому

навчаються,- вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти (ад’юнкти), докторанти (ч. 2 ст. 183).

Об”єктивна сторона злочину Порушення права на отримання освіти

3. З об’єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах:

1) незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності (ч. 1 ст. 183);

2) незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних закладах (ч. 2 ст. 183).

Під навчальним закладом у цій статті розуміються такі заклади, в яких здійснюється дошкільна, повна загальна середня, позашкільна, професійно-технічна, вища, післядипломна освіта, аспірантура, докторантура з будь-якою формою навчання – очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Такими закладами, зокрема, є:

  • дитячі ясла,
  • дитячі садки,
  • дитячі будинки,
  • школи,
  • колегіуми,
  • ліцеї,
  • гімназії,
  • палаци,
  • центри та станції дитячої, юнацької творчості,
  • дитячо-юнацькі спортивні школи,
  • школи мистецтв,
  • професійно-технічні училища,
  • вищі професійні училища,
  • технікуми,
  • коледжі,
  • інститути,
  • консерваторії,
  • академії,
  • університети.

Незаконною визнається така відмова у прийнятті до навчального закладу, яка не має під собою законних підстав.

Вона може проявлятись у поставленні особи в умови, за яких вона не може реалізувати своє право на освіту в установленому законом порядку.

Порушення права на отримання освіти

Відмова може бути здійснена у прямій або завуальованій формі.

Пряма відмова має місце тоді, коли винний відкрито заявляє про своє небажання прийняти особу на навчання або пов’язує прийняття на навчання

з певними умовами, виконання яких не передбачено законом (наприклад, висуває вимогу про надання не передбачених правилами прийому документів).

Завуальована форма має місце тоді, коли дійсний намір щодо відмови особі в навчанні вуалюється певними обставинами, у зв’язку з чим відмові зовні надається законний характер.

Так, завуальованою формою відмови може бути визнане формальне проведення вступних іспитів чи співбесіди і прийняття на навчання не за

результатами конкурсу, а на підставі попередньо сформованого адміністрацією навчального закладу чи її окремими представниками списку осіб, які мають бути зараховані на навчання.

Безпосередньо на іспиті така відмова може проявитись у безпідставному заниженні потерпілому оцінки.

Проведення за зазначених обставин іспиту може бути визнано формою незаконної відмови у прийнятті до навчального закладу і кваліфікуватися за

ч. 1 ст. 183 лише тоді, коли необ’єктивне оцінювання знань абітурієнтів є проявом реалізації цілеспрямованої політики адміністрації навчального

закладу чи сформованої нею приймальної комісії, метою якої є прийняття на навчання заздалегідь визначених осіб і неприйняття усіх інших.

Якщо ж вказане вище оцінювання знань абітурієнтів було результатом суб’єктивного підходу окремого екзаменатора, підстав для кваліфікації вчиненого за ч. 1 ст. 183 немає.

Порушення права на отримання освіти

Не може визнаватися незаконною відмовою у прийнятті до навчального закладу використання обмежень для прийняття на навчання за медичними,

віковими показниками, показниками професійної придатності, а також іншими вимогами, визначеними в установленому законом порядку за наявності підстав для використання таких обмежень.

Незаконною слід визнавати вимогу оплати за навчання, яка має місце у випадку, коли така оплата:

а) не передбачена у даному навчальному закладі загалом чи для даної категорії осіб зокрема;

б) вимагається у розмірах, що перевищують офіційно встановлені;

в) вимагається у не передбаченій нормативно-правовими актами формі (скажімо, замість грошей вимагається відпрацювання певного часу на якомусь об’єкті) тощо.

Порушення права на отримання освіти

Так, склад цього злочину утворюють дії, які полягають у вимозі перерахувати певну суму грошових коштів на рахунок навчального закладу чи рахунок

іншої організації (наприклад, благодійного фонду), поставити навчальному закладу певні матеріальні цінності (будівельні матеріали, комп’ютерну

техніку, транспортні засоби, продовольство, інші товари) чи надати послуги матеріального характеру (зробити ремонт приміщень за власний рахунок,

надати рухоме чи нерухоме майно в оренду без відповідної оплати за неї) за навчання, плата за яке законом не передбачена.

Відповідно до закону, розмір плати за весь строк навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів або за надання додаткових

освітніх послуг встановлюється у договорі, що укладається між навчальним закладом та особою, яка навчатиметься, або юридичною особою, що

оплачуватиме навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів або надання додаткових освітніх послуг, і не може змінюватися протягом усього строку навчання.

Порушення права на отримання освіти

Порушення цього положення і збільшення протягом навчання розміру оплати за нього слід визнати незаконною вимогою оплати за навчання в

частині, яка перевищує розмір, встановлений у договорі, укладеному при оформленні особи на навчання. Якщо службова особа вимагає передати

гроші або інше майно їй особисто, вчинене за наявності необхідних об’єктивних і суб’єктивних ознак утворює склад одержання хабара і потребує кваліфікації за відповідною частиною ст. 368.

Відповідальність за ч. 2 ст. 183 настає лише у разі, коли незаконна вимога оплати за навчання здійснюється у державних чи комунальних навчальних закладах.

Про поняття державної та комунальної власності див. коментар до ст. 233.

Пред’явлення такої вимоги в навчальних закладах з іншою формою власності не утворює складу цього злочину.

За наявності підстав такі дії можуть розцінюватись як відповідне службове зловживання (статті 364 чи 365).

Закінченим цей злочин при вчиненні його у першій формі вважається з моменту незаконної відмови у прийнятті до навчального закладу, у другій – з моменту висунення незаконної вимоги оплати за навчання.

Суб’єкт злочину Порушення права на отримання освіти

4. Суб’єктом цього злочину може бути особа, яка наділена відповідними повноваженнями щодо прийому на навчання та визначення його умов. До таких осіб належать:

1) члени приймальних комісій;

2) інші особи, уповноважені здійснювати прийом на навчання та визначати його умови (керівники навчальних закладів, службові особи кадрових служб).

Суб”эктивна сторона злочину Порушення права на отримання освіти

5. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом.

Якщо незаконна відмова у прийнятті до навчальних закладів чи незаконна вимога оплати за навчання у навчальних закладах були вчинені з мотивів

прямого чи непрямого обмеження права на освіту за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та

соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, вчинене потребує кваліфікації за відповідною частиною ст. 161.

Порушення права на отримання освіти

Конституція України (ст. 53). Порушення права на отримання освіти

Закон України “Про освіту” від 23 травня 1991 р. (статті 6, 34, 39, 41, 43, 61). Порушення права на отримання освіти

Закон України “Про професійно-технічну освіту” від 10 лютого 1998 р. (ст. 5). Порушення права на отримання освіти

Закон України “Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 р. (статті 4, 6). Порушення права на отримання освіти

Закон України “Про позашкільну освіту” від 22 червня 2000 р. (статті 4 – 6). Порушення права на отримання освіти

Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. (ст. 19). Порушення права на отримання освіти

Положення про загальноосвітній навчальний заклад. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України N 964 від 14 червня 2000 р. (пункти 20, 21). Порушення права на отримання освіти

Порушення недоторканності приватного життя

Порушення недоторканності приватного життя

Порушення недоторканності приватного життя

Порушення недоторканності приватного життя

1. Незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення

конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої

інформації, крім випадків, передбачених іншими статтями цього Кодексу, –

караються штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років,

або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Юридическая помощь, защита

2. Ті самі дії, вчинені повторно, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам особи, – караються

арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років, або позбавленням волі на той самий строк.

Примітка. Істотною шкодою у цій статті, якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Коментар до ст. 182

1. Відповідно до ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім

випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

право громадянина на недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю

2. Об’єктом злочину є право громадянина на недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю.

конфіденційна інформація про особу

3. Предметом злочину є конфіденційна інформація про особу.

Конфіденційною інформацією закон визнає відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Зміст такої інформації складають відомості про приватне життя особи, що становлять її особисту чи сімейну таємницю (зокрема, інформація про освіту,

сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані про особу).

Під приватним життям особи розуміється сфера життєдіяльності окремої особи, яка включає в себе зв’язки особи з іншими людьми, її приватні справи,

сімейні стосунки тощо, тобто все, що пов’язане з її способом життя і не має публічного характеру.

Особисту таємницю становлять відомості про приватне життя конкретної особи, які ця особа бажає зберегти в таємниці від інших осіб.

Такими відомостями можуть бути відомості про її здоров’я, інтимне життя (зокрема наявність позашлюбних інтимних стосунків), хобі, особливість сімейних стосунків (народження поза шлюбом дитини тощо).

Сімейна таємниця – відомості про приватне життя члена (членів) окремої сім’ї чи декількох сімей, які він (вони) бажають зберегти у таємниці від сторонніх осіб.

види відомостей, які не підлягають розголошенню

Закон зобов’язує певні категорії осіб зберігати в таємниці відомості про громадян, які стали їм відомі у зв’язку із здійсненням професійної чи

службової діяльності, а також визначає певні види відомостей, які не підлягають розголошенню.

Так, не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності,

усиновлення, листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом.

Не можуть бути розголошені відомості, які стосуються особистого життя людини, зібрані в результаті оперативно-розшукової діяльності.

Закон передбачає право фізичної особи на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

Окремо становлять таємницю і повідомляються лише особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, результати медичного обстеження таких осіб.

Конфіденційною не може визнаватися інформація, яка вже раніше була оприлюднена шляхом публікації, повідомлення в засобах масової інформації чи іншим способом.

Слід мати на увазі, що за законом інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно

значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист.

Поширення такої інформації, яка є конфіденційною, не утворює складу злочину, передбаченого ст. 182.

неправомірне втручання в особисте чи сімейне життя особи

4. З об’єктивної сторони порушення приватного життя полягає у неправомірному втручанні в особисте чи сімейне життя особи, порушенні таємниці особистого чи сімейного життя, які можуть проявитись у таких формах:

1) незаконне збирання конфіденційної інформації про особу;

2) незаконне зберігання такої інформації;

3) незаконне її використання;

4) незаконне поширення конфіденційної інформації про особу;

5) поширення її у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації.

Усі ці дії утворюють склад злочину, передбаченого ст. 182, лише у випадку, якщо вони здійснюються без згоди особи, якої вони стосуються.

Збирання конфіденційної інформації про особу передбачає отримання їх у будь-який спосіб, у т. ч. шляхом викрадення.

Якщо збирання таких відомостей було поєднано з порушенням недоторканності житла або порушенням таємниці листування, телефонних

розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ст. 182 і ст. 162 або ст. 163.

порушенні таємниці особистого чи сімейного життя

Під зберіганням такої інформації розуміється її збереження та накопичення у певному місці на будь-яких носіях (паперових, електронних, відео тощо).

Незаконним слід визнавати і зберігання зібраної у встановленому законом порядку інформації понад терміни, визначені законом (наприклад, це

стосується збереження оперативно-розшукових справ, в яких може міститися інформація про особу, зібрана в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності).

Використання конфіденційної інформації про особу

Використання конфіденційної інформації про особу – це користування винним за власним розсудом відомостями, які становлять особисту чи сімейну

таємницю особи, для задоволення певної потреби чи одержання певної вигоди.

Незаконним є використання відомостей про дату і місце народження, місце проживання, даних про паспорт особи без її згоди для заповнення

відповідних виборчих документів чи документів з референдуму (наприклад, для оформлення підписних листів).

поширення конфіденційної інформації про особу

Під поширенням конфіденційної інформації про особу слід розуміти повідомлення будь-яким способом (усно, письмово, друкованим способом, за

допомогою комп’ютерної мережі тощо) такої інформації невизначеному числу осіб (хоча б одній людині).

Публічний виступ – це виступ на заходах публічного характеру (зборах, конференціях, з’їздах, мітингах, симпозіумах, круглих столах тощо).

Поширення її у творі, що публічно демонструється, означає повідомлення конфіденційної інформації про особу у плакатах, гаслах, картинах,

фотографіях тощо, які виставлені (вивішені) для публічного ознайомлення, демонстрація відеокасети тощо.

Публічна демонстрація твору передбачає його публічне одноразове чи багаторазове представлення публіці у приміщенні (у місці), в якому присутні

чи можуть бути присутніми особи, які не належать до звичайного кола однієї сім’ї або близьких знайомих цієї сім’ї.

Детальніше про поняття твір див. коментар до ст. 176.

Під поширенням такої інформації у засобах масової інформації слід розуміти публічне повідомлення її у пресі (газетах, журналах, бюлетенях), за

допомогою інших засобів масової інформації (радіомовлення, телебачення тощо).

Незаконними збирання, зберігання, використання або поширення інформації про особу

Незаконними збирання, зберігання, використання або поширення вказаної інформації про особу будуть тоді, коли вони здійснюються з порушенням встановленого законом порядку.

Поширення її у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації є незаконним завжди, коли це здійснюється без згоди особи, якої вона стосується.

Не є незаконним збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу, яке здійснюється в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

збирання, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу в порядку, передбаченому законом

До них, зокрема, належать збирання, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу в порядку, передбаченому законом:

1) у процесі розслідування кримінальної справи;

2) у ході оперативно-розшукової чи розвідувальної діяльності;

3) для перевірки фактичних даних про організовану злочинність;

4) у разі введення воєнного чи надзвичайного стану.

Певні відомості про особу без її згоди збираються під час притягнення її до адміністративної, цивільно-правової відповідальності, у зв’язку із

здійсненням військового обліку військовозобов’язаних, обліку осіб, які є збудниками інфекційних та інших небезпечних для населення захворювань,

осіб, звільнених із місць позбавлення волі, реєстраційного обліку фізичних осіб, обліку, що здійснюється в межах дозвільної системи тощо.

В окремих випадках поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди утворює склад іншого, ніж передбачений ст. 182, злочину (наприклад,

злочинів, передбачених статтями 132, 189, 232, 330, 381, 386).

Якщо незаконне використання конфіденційної інформації утворює склад іншого злочину (наприклад, підробку документів), вчинене потребує кваліфікації за сукупністю злочинів.

Цей злочин за своєю конструкцією є формальним і вважається закінченим з моменту вчинення описаних у ст. 182 дій.

Заподіяння в результаті його вчинення суспільно небезпечних наслідків знаходиться за межами складу злочину, передбаченого ст. 182.

За наявності підстав такі наслідки можуть отримати додаткову кримінально-правову оцінку за відповідними статтями Особливої частини КК.

5. Суб’єкт злочину загальний.

Порушення недоторканності приватного життя службовою особою з використанням наданих їй влади чи службового становища, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, утворює сукупність злочинів і потребує кваліфікації за статтями 182 і 364 або 365.

Умисел – суб”єктивна сторона злочину

6. З суб’єктивної сторони злочин характеризується умислом.

У разі, коли недоторканність приватного життя була порушена службовою особою в результаті службової недбалості, то за наявності для того підстав вчинене може бути кваліфіковане за ст. 367 (425).

Порушення недоторканності приватного життя

Конституція України (статті 32, 34). Порушення недоторканності приватного життя

Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. (статті 20, 27, 64, 65, 68, 69, 691, 185, 217 – 222). Порушення недоторканності приватного життя

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. (ст. 30). Порушення недоторканності приватного життя

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (статті 270, 286, 302 – 307). Порушення недоторканності приватного життя

Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. (статті 8, 9). Порушення недоторканності приватного життя

Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. (статті 1, 2, 9, 10, 12, 20, 23, 29, 30, 31, 37, 46). Порушення недоторканності приватного життя

Закон України “Про розвідувальні органи України” від 22 березня 2001 р. (ст. 5). Порушення недоторканності приватного життя

Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції від 11 липня 2001 р. (ст. 1). Порушення недоторканності приватного життя

Рішення Конституційного Суду України у справі громадянина К. Г. Устименка N 5-зп від 30 жовтня 1997 р. Порушення недоторканності приватного життя

Рішення Конституційного Суду України у справі про поширення відомостей N 8-рп від 10 квітня 2003 р. Порушення недоторканності приватного життя

Постанова Пленуму Верховного Суду України N 7 від 28 вересня 1990 р. “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової

репутації громадян та організацій” (п. 3). Порушення недоторканності приватного життя

Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів

Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів

Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів

Посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень 1. Організація або керівництво групою, діяльність якої здійснюється під приводом

проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів і поєднана із заподіянням

шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою, – караються

Юридическая помощь, защита

обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, поєднані із втягуванням в діяльність групи неповнолітніх, – караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

Коментар до ст.181

Об’єкт злочину

1. Об’єктом злочину є встановлений порядок проповідування релігійних віровчень та відправлення релігійних обрядів, який забезпечує здоров’я громадян, статеву свободу, статеву недоторканість та моральність.

Об’єктивна сторона злочину

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується діями, що проявляються в організації або керівництві групою фізичних осіб.

Ці дії можуть бути кваліфіковані за ст. 181 лише за умови, що діяльність такої групи:

1) поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою;

2) здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів.

Поняття заподіяння шкоди здоров’ю людей у цьому складі охоплює заподіяння тілесних ушкоджень, фізичне виснаження організму, психічний розлад та інші небезпечні для здоров’я особи наслідки.

Якщо заподіяння шкоди здоров’ю утворює склад більш тяжкого злочину, ніж передбачений ч. 1 ст. 181, то вчинене, за наявності підстав, слід додатково

кваліфікувати за частинами 2 або 3 ст. 120, 121, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 126, ст. 127.

Під статевою розпустою слід розуміти вчинення розпусних дій, пов’язаних з неупорядкованим статевим спілкуванням, задоволенням статевої пристрасті

неприродним способом тощо стосовно членів такої групи або інших осіб. Детальніше про розпусту див. коментар до статей 156 і 302.

Якщо діяльність зазначеної групи пов’язана із вчиненням конкретних актів зґвалтування, насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним

способом, статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості, то дії винних у цьому осіб потребують додаткової оцінки за статтями 152, 153, 155.

Організація групи передбачає сукупність дій, спрямованих на утворення такої групи (підшукування членів групи, приміщення чи іншого місця для спільного здійснення її діяльності, планування такої діяльності тощо).

Керівництво групою – це дії, що спрямовані на управління процесом підтримання функціонування групи і полягають, зокрема, у координації

діяльності групи, відданні відповідних розпоряджень, керуванні обрядами, прийнятті рішень щодо покарання членів групи тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій з утворення зазначеної групи або керівництва нею.

організація або керівництво

3. Суб’єкт злочину загальний. Ним може бути осудна особа, яка досягла 16-річного віку і здійснювала організацію або керівництво зазначеною групою.

Особи, які брали участь у діяльності такої групи, не є суб’єктами цього злочину і можуть нести відповідальність лише за злочини, безпосередньо

пов’язані із заподіянням шкоди здоров’ю або посяганням на статеву свободу чи статеву недоторканість особи.

Прямий умисел

4. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом.

втягуванням у діяльність неповнолітніх

5. Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення зазначених у ч. 1 ст. 181 дій, поєднаних із втягуванням у діяльність зазначеної групи неповнолітніх. Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень

Під неповнолітнім слід розуміти особу, яка не досягла 18-річного віку. Втягування передбачає залучення неповнолітніх у будь-який спосіб до

діяльності такої групи (умовлянням, примусом, обманом, підкупом, переконанням тощо) і вважається закінченим з моменту вчинення дій, які

його утворюють, незалежно від того, чи вдалося втягти неповнолітнього в діяльність зазначеної групи. Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень

Організація або керівництво зазначеною групою, поєднані із розпусними діями щодо неповнолітніх, повністю охоплюються ч. 2 ст. 181 і додаткової

кваліфікації за частинами 1 або 2 ст. 156 не потребують. Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень

Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р. (статті 13, 16). Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень

Перешкоджання здійсненню релігійного обряду

Перешкоджання здійсненню релігійного обряду

Перешкоджання здійсненню релігійного обряду

Перешкоджання здійсненню релігійного обряду1. Незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу

зриву релігійний обряд, – карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста двадцяти до двохсот сорока

Юридическая помощь, защита

годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Примушування священнослужителя шляхом фізичного або психічного насильства до проведення релігійного обряду –

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

Коментар до ст.180

Об’єктом злочину є право на свободу віросповідання

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є право на свободу віросповідання. Фізична або психічна недоторканність особи виступає додатковим факультативним (ч. 1 ст. 180) чи додатковим обов’язковим (ч. 2 ст. 180) об’єктом.

Об’єктивна сторона злочину

2. Об’єктивна сторона злочину може виражатися у формі:

1) незаконного перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд;

2) примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду.

Релігійний обряд

Релігійний обряд – сукупність визначених внутрішніми церковними приписами і правилами індивідуальних чи колективних дій віруючих, спрямованих на встановлення обопільних відносин між людиною і надприродними об’єктами.

Релігійний обряд є складовою релігійної діяльності, до якої належать також богослужіння, релігійні церемонії, процесії, інші індивідуальні чи колективні дії, пов’язані зі сповідуванням і поширенням обраної віри.

Релігійні обряди виконуються як у культовому приміщенні, так і поза ним. Не належать до релігійних обрядів дії віруючих організаційного чи господарського характеру.

Згідно з законодавством України, релігійні обряди безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах

релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації.

Релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для осіб похилого віку та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення і відбування покарання проводяться на

прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення обряду.

В інших випадках публічні релігійні обряди проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад.

Клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення обряду, крім випадків, які не терплять зволікання.

Перешкоджання відправленню релігійного обряду

Перешкоджання відправленню релігійного обряду полягає у створенні будь-яких перепон, які суттєво ускладнюють чи унеможливлюють його відправлення.

Воно може здійснюватись шляхом погроз, застосування фізичного насильства, обману чи у будь-який інший спосіб і полягати, зокрема, в недопущенні віруючих

до місця проведення релігійного обряду, завідомо неправдивому повідомленні про загрозу життю чи здоров’ю його учасників, необґрунтованій відмові у клопотанні

про видачу дозволу на публічне проведення обряду, неправомірному вилученні предметів культу, які є необхідними для проведення обряду, тощо.

Якщо спосіб перешкоджання утворює самостійний склад злочину, вчинене необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ч. 1 ст. 180 та, наприклад, статтями 125, 126, 129, 179.

Незаконне перешкоджання

Перешкоджання слід визнавати незаконним, якщо воно здійснюється:

1) стосовно релігійного обряду, який відправляється на законних підставах і не супроводжується порушенням закону;

2) протиправними шляхами.

З огляду на це, не утворює складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 180, перешкоджання відправленню релігійного обряду, який, зокрема, здійснюється:

а) з грубим порушенням вимог чинного законодавства (без відповідного дозволу за умови необхідності його одержання або поєднаний із заподіянням шкоди здоров’ю чи статевою розпустою тощо);

б) релігійними організаціями, діяльність яких припинена на підставі закону в судовому порядку. За смислом ч. 2 ст. 35 Конституції України право на

відправлення релігійного обряду може бути обмежено лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Перешкоджання релігійному обряду утворює склад злочину

Перешкоджання релігійному обряду утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 180, лише у випадку, коли це зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд.

Під зривом релігійного обряду слід розуміти його порушення чи припинення, що потягнуло за собою неможливість його подальшого відправлення.

Під загрозою зриву релігійного обряду слід розуміти створену діянням винного ситуацію, за якої існували реальні підстави непроведення такого обряду і чого не

сталося внаслідок додатково вжитих заходів, усунення створених перешкод тощо.

Примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду

Примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду – це домагання від потерпілого проведення релігійного обряду.

Способами такого примушування відповідно до закону можуть бути тільки фізичне або психічне насильство.

Під фізичним насильством у ч. 2 ст. 180 розуміється фізичне насильство будь-якого виду (нанесення тілесних ушкоджень, завдання удару, побої, вчинення інших насильницьких дій).

Застосування такого насильства потребує додаткової кваліфікації за відповідною статтею КК (наприклад, статтями 121, 122, 125, 126).

Психічне насильство – це погроза заподіяння фізичної, матеріальної чи іншої шкоди (погроза вбивством, нанесенням тілесних ушкоджень, знищенням чи пошкодженням майна, вчиненням інших насильницьких дій).

Погроза вбивством потребує самостійної правової оцінки за ст. 129.

Складом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 180, охоплюється примушування до проведення будь-якого релігійного обряду.

Таке примушування може проявитись у домаганні проведення обряду, який за канонами цього віровчення у даний час забороняється, або у місці, де його проведення є неприпустимим, або обряду іншого віровчення.

Під священнослужителем у цій статті розуміється фізична особа, яка є служителем культу, введена в духовний сан і має право самостійно здійснювати

богослужіння, обряди й таїнства (зокрема єпископ, священик, мулла, равін). Перешкоджання здійсненню релігійного обряду

Момент закінчення злочину, вчиненого у його першій формі (ч. 1 ст. 180), пов’язується з настанням відповідних наслідків – моментом зриву або

поставлення під загрозу зриву релігійного обряду. Перешкоджання здійсненню релігійного обряду

Злочин у другій формі є закінченим з моменту вчинення зазначених у ч. 2 ст. 180 дій. Перешкоджання здійсненню релігійного обряду

Суб’єкт злочину

3. Суб’єкт злочину загальний. Службова особа, яка незаконно перешкоджає здійсненню релігійного обряду або примушує священнослужителя до проведення

релігійного обряду з використанням влади або службового становища, за наявності підстав повинна відповідати і за ст. 364 (423) чи ст. 365 (424). Перешкоджання здійсненню релігійного обряду

Суб’єктивна сторона

4. Суб’єктивна сторона характеризується умисною формою вини, при примушуванні священнослужителя до проведення релігійного обряду – прямим умислом.

Перешкоджання здійсненню релігійного обряду

Конституція України (ст. 35). Перешкоджання здійсненню релігійного обряду

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р. (ст. 21). Перешкоджання здійсненню релігійного обряду